Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Та воно й правду каже дядько Мирiн, – процiдить хто-небудь крiзь зуби. – Воно б то й викосити... та нiкому!

Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар – мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка...

Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра – i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську працю.

– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер – байдуже!

I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски – i багатiють... Не вряди-годи – дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв – та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi – з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.

Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй – час би вже i про жiнку подумати. Так же батько – не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:

– Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все – хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини – своє кубло звисти!

А мати – давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синовi: так i так – оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. – Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала – i вирядили старостiв до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?

– Як знаєш, дочко! – каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася – ще краща стала, нiж була.

– Як мати скажуть... – одмовляє батьковi.

– А що, стара? – Кабанець своїй жiнцi: – кажи ще ти!

– Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок – хоч куди!

– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.

Через два тижнi повiнчали молодих.

Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно – спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хатi. Живуть – як мед п’ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися – нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько – здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима – i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари...

Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а інодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити – розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, – молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiєю втiхою; сумували одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX. ПIСКИ В НЕВОЛI