Розділ «VI»

Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері… Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути…

Пускаю діти додому.

Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували – не прийшла.

Зрештою Андрій довідався:

– Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.

Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними – небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

– Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде…

Трохи згодом:

– А студента того я знаю…

Поговорили, посумували.

Далі:

– Ну що ж, – шкода не шкода – ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.