Розділ «XV»

Будували, сподівались – ударив грім: розбив, по полю розвіяв…

Сидимо, пожурилися…

Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки – в голові не те.

Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці – камінь.

Не береться розмова – все й без того ясно…

До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.

Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:

– Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит – і малого й великого…

Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити… Оце буде.

Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… Нудьга.

Андрій дістає десь обтріпані карти:

– Сідаймо в дурня абощо…

Аж ось одчинило двері. Сторож.

– А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.

– Де?

– Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.

Вийшли у двір. Тільки за двері – зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.

– Це якась п'яна марюка загрузла в болоті, – сердито промовив Андрій.

– А чи не буде ж це наш дяк? – кинув догадку сторож.