Розділ «ІІ»

Ранок. Щось стукає в двері.

– Хто такий?

За дверима здавлений голос:

– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…

Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…

Знайомиться:

– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…

Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.

– Дерій, зажера, заїдливий…

Питаю:

– Не в миру з ним?

– Не любимо й на перехід один одного. Не людина – собака пінява…

Помовчав.

– Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село – з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.

Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько – в консисторії, і люди – теж за дяком. Крім того, поблизу – штунда.

– То й що? – питаю.

Осміхається. Помовчавши:

– Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе – вподобали…