Розділ «VI»

Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»

Так.

Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона… Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі – злодійкувато озирає клас.

Діти в галас:

– До нас! До нас!

Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:

– Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:

– До вас.

– Діло маєте?

– Маю, – запишалась.

Помічаю – одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.

– Не полохайтесь – я на часинку. – Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: – Що це у вас за книжка?

В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице… Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!… Перегортаю палпурку – тьху! – задачник.

Подивилась, одсунула набік.

– Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?

– Що саме?

Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме – зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона – Наталка, я мушу грати Петра.

Зазирає у вічі:

– То згода? Кажіть, згода?

Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись, – не маю за що… Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все…