Розділ «VI»

– Заждіть, – пригадую, аби тільки сказати, – ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.

Махнула з досадою рукою:

– Ой, успіємо… – І знову тихо, лагідно: – Ну, кажіть – згода? Чуєте, «Петре»?…

Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:

Підеш, Петре, до тієї,

котру тепер любиш…

Рясно заляскотіли оплески в класі:

– Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:

– А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.

Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.

– Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!…– посварилась кулаком. Діти:

– Що це буде? Що це буде?

Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:

– От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.

Галас, писк… Дехто з дітей – за книжки.

– Тетяно! Тетяно Гнатівно! – гримить за стіною Андрій. – Ідіть на часинку сюди. Примовкли.

– Чого?

– Листа забув вам передати, швидше!

Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:

– Глядіть же не зрадьте… – Далі приплющила очі, простягає руки: – «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…»