TextBook В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.
Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить – зараз тікає… Хотіли якось додому провести – сполохалась, аж почервоніла:
– Ні, ні – не треба!
– Чому?
– Тепер свято – скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…
Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини…»
Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце – вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.
– І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці, – махнула без надії рукою.
Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. – Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?
Схилилась до парти, плаче.
Витерла сльози, блиснула очима:
– Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.
Загадалась.
Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.
На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили – схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь – і той пом'якшав. Казав:
– Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища – ворога роду людського тішити, – от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею – хай прийде попрохає – дозволю вже в хорі співати…
Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці – буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Талант » автора Васильченко Степан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XII“ на сторінці 1. Приємного читання.