Розділ «VIII»

Гай-гай!… Ждемо день і другий – немає Тетяни. Побачили – надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала – не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

– Що ж се таке?

День, другий. В селі почали дзвонити:

– З паничем зв'язалась, по житах волочиться…

– Ось що!…

Отець Василь лютий, як звір:

– Півчу покинула, співаків од церкви однадила – розпуста, сором.

Пророкують:

– Не буде з неї добра – поназдивитесь! Думає – довго будуть панькатись із нею – поки награються…

Гомін, шум…

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:

– Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала – знала, для кого кохала.

А в мене, а в Андрія – жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…

Вночі – не шелесне.

Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.