Розділ «XI»

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами – посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами – величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак – як військо, коноплі – як темні бори…

А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

– Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж, – бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

– Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? – показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

– Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла, – здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незнакомі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

– Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку – то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою – і гляньте – дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

– Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам'яная.