Розділ «Х»

Минає днів зо три – все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.

Андрій:

– Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

– Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре, – то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася – поможеш мені в роботі».

Придивляюся до жінки – в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.

– Роздяглася ото вона, сіла на лавці.  – Говорю до неї – мовчить. Кине нехотя слово, друге – і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі – не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!

Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.

– О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося… – розважає Андрій.

Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:

– А як ото вже одрятували її, я й питаю: «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» – «Ні, – каже, – мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли – гріх було б це казати, світ, – каже, – мені спротивився…»

Примовкла.

Андрій:

– Ну, як же тепер? Отямилась?

– Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше – на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.

Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:

– Ой, засиділась… – До Андрія: – То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї – не знаю. – Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице: – І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.

Пообіщались. Пішла.

– Що ж таке, власне, зчинилося?