Розділ «XLI»

Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, – сiла одпочити.

– От уже й лiтечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще свiтить, та вже не грiє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

– Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? – питає мене.

Я гляну – аж справдi коло тину купка дiток.

– А що, дiтки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?

Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.

– Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.

Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:

– А то що?

Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, – тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:

– Се, – каже, – я по яблучку дiткам дала.

– Ти дала? Ти смiла? – заверещить панi (сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!

– Я – злодiйка!? – вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.

– Бiльш красти не будеш! – кричить панi. – Я тебе давненько пристерiгаю, – аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!

– Не крала я зроду-вiку мого, панi, – одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. – Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?

– Мовчи! – писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.