Розділ «XXXIX»

Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що менi трошки вiльнiше, – вибiгла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.

– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiється.

А Прокiп йому:

– Пане, оддайте за мене дiвчину!

– Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.

– А панi? – каже Прокiп.

Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:

– Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!

Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.

– Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?

А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:

– Що се таке?

Прокiп кланяється, просить.

– Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай i вони щасливi будуть!

Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:

– До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.

Усi пани за ним пiдхопили: