Розділ «XIV»

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, – все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

– Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

– Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

– Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

– Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. На мене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинає:

– Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

– Що таке? Чого смутна?

– Та я не смутная…

– Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.

– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!

– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

– Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

Та й заплаче.

– Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обоє собi журитись.