Розділ «XXXVIII»

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

– Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, – каже пановi, – яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч – не псуй менi людей.

– Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:

– Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.

– Кого ж ти просив? – перехопила його панi.

– Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.

– Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

– Серденько, не плач! – благає пан, – серденько, занедужаєш!.. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.

– Полковника треба прохати, – от кого!

– Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!

– Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе мене журиш!

– Голубко моя! – промовив пан стиха, – пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…

Та як заридає!

Панi до його:

– Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.

– Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! – просить його.

– I сам не знаю, моя любо, – одказує пан, нiби всмiхаючись, – так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.