Розділ «XXIII»

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

– Що це таке?

– Се баба божничок уквiтчала.

– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

– Добре,серденько.

Тодi вона його цiлує:

– Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.

– Та де вона була?

– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

– Де була?

– Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.