Розділ «XLI»

– Злодiйка! Злодiйка! – картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

– Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

– Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi – до мене; мiй чоловiк – до панiї.

– Спасибi, моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

– Годi, панi, годi! – гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. – Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

– Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

– Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

– Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

– От твої щирiї душi! – ледве промовила панi. – Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голоснiш. – Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!

– Що се поробилось? – питає пан на всi сторони у великiй тривозi.

Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, – такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.

– Розбишака!

– Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! – озвався мiй понуро.