Розділ «XLII»

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, – далi каже:

– Устино! Сядь коло мене!

– Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! – говорю йому.

– А що я сподiяв? Будеш вiльна, – от що! Будеш вiльна, Устино!

– Воля, – кажу, – та без тебе! Так менi гiрко стало!..

– Воля! – покрикне вiн, – воля!.. Та на волi i лихо i напасть – нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! А крiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:

– Нехай вам мати божа допомагає, дiти! – А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокiп мою руку:

– Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.

– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Бiс бiду перебуде: одна мине – десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.

Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…