Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Кінець запорожців

Коли звістка про зраду запорозького кошового Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, увесь люд український охопив розпач, бо боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, покинувши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, на запорозькі оселі кинулися молдавани та мокани і почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж з села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусідні українські села, щоб забрати добро побитих собі, та молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, що раніше чимало терпіли од запорожців, тепер почали по всіх плавнях полювати на них. На той час по Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилось турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: бувшого кошового отамана Рогозяного Діда, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі і всі загинули од турецьких ятаганів. Управившись з тими дідами, турки підпалили церкву й інші січові будинки, лишивши од Січі самі руїни. У Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь.

Одібрання од козаків у Силістрії зброї і скасування самого Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки – ворогами його і зовсім не мали на мислі покидати турецькі землі. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх тих запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до скінчення війни у в'язниці, посилаючи з них щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом при тих запорожцях був старий запорожець Іван Балан, і з ними ж у тюрмі була й похідна церква з священиком о. Устином.

Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли війна скінчилася, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим тільки, щоб жило воно далі од російської границі, і одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом з священиком пішли, було, уперед оглянути нову землю, і хоч вона дуже їм подобалася, бо, як вони розказували, була з доброю водою й рибними плесами і недалеко од Святої Гори (Афону), та, розміркувавши добре, запорожці не наважилися осісти там через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, і за кілька років всі запорожці мусили там перевестись. Просили вони султана, щоб дав їм землі хоч у Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та невідомо з яких причин прохання їхнє не було задоволене, і випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку як звичайні рибалки. Сюди ж один по одному поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як співає народна пісня, даремно:

А вже років більше сотні, що козак в неволі!

Понад Дніпром ходе, викликає долю:

«Гей, ти, доле, вийди з води,

Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»

– Не вийду, козаче, не вийду, соколе!

Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,

Гей, у неволі, в ярмі,

Під московським караулом у тюрмі.