Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Через Дунай-річку перебрались.

Та Дунай річка-мати,

Та не дай погибати

Нам безщасним сіромахам.

Суд у Задунайській Січі був такий самий, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки була, як і на Запорожжі, шибениця.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав як служити, і після того висвячував і постригав.

Земля у Дунайському Запорожжі була так само поділена, як і на Дніпрі. Всякий, хто будував собі оселю, мав право орати землю і засівати стільки поля, скільки мав сили обробити. Дозволялося обробляти землю й робітниками, так що й за Дунаєм скоро почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби у дунайських гирлах була надзвичайна сила, і всякий курінь мав свого окремого гармашного завода, а то так і декілька заводів. Збували рибу запорожці у великі городи по Дунаю: Галац, Бранлів та інші. Надзвичайна сила була на дунайських гирлах та островах і дичини. Тут ще ходили в ті часи табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й з капканами та іншими приладдями.

Опріч рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. На заробітки вони вільно ходили по всій Туреччині і заробляли досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно який-небудь єврей, але сам не торгував нею, а здавав відрами на Кіш; торгували у шинку самі запорожці, всякий курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Од турецького султана запорожці одержували платню й «таїну», тобто припас. З припасу їм видавалось: борошно, чечевиця, оцет, олія, порох та оливо (свинець). Скільки од султана видавалося на всякого козака таїну – невідомо; платні ж давалося біля 12 крб. на рік на всякого козака.

Скоро після упорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошовому Рогозяному Діду. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба ж гадати, що через хворість Калниболоцького або й смерть, бо після року 1814 про нього вже ніхто не згадує. Рогозяний Дід був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, і, як побачимо далі, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим Рогозяний Дід недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього кошовим був Лях. Треба гадати, що то був не той Лях, котрий виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і був у 1815 році живий, то був би занадто старий.

Певно, що Лях був добрим кошовим отаманом, бо його обирали на уряд два чи три роки по ряду. Слідом за Ляхом, року 1816, козаки обрали кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про того кошового збереглося таке оповідання. Січовий панотець Лук'ян Куліш сказав при ньому у церкві промову, у котрій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. «Церква у нас, – сказав він, – вся в золоті, а по вікна у крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!». Вражений промовою панотця, Литвин, по його пораді, пішов у монастир Мирнопоянський і там скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина протягом кінця року 1816 та у 1817 перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, треба гадати, були досить нікчемні люди, і їх скоро скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного було скинуто та ще й побито киями за те, що він по ночах навідувався у Райю до молодиць.

Під час кошевства Олекси Рясного запорожці, за наказом султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони яку-небудь участь у боях, невідомо.

Після Рясного, року 1817 та 1818, кошовим був Семен Мороз, людина, як побачимо далі, завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом. Кіш посилав 600 козаків у Стамбул робити на якійсь річці «муругілі», чи «заставки» (шлюзи). Бувши на тих роботах, запорожець Коломієць розказував року 1881 дoслідовачу д. Кондратовичу про ці роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: по три хліби на день давали» і платили добре: «паша, було, приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота».

Переставши бути кошовим. Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці і навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів, з чого треба дійти до думки, що Мороз був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білюгу та Грицька Головатого. У ті роки греки, наміряючись підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб умовити запорожців не допомогати туркам. Філарет говорив у січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й умовляв запорожців повернутись у Росію, даючи поруку у тому, що всім запорожцям будуть подаровані всякі провини і вони не будуть знедолені. На богобоязких запорожців промови архімандрита робили великий вплив, і між козаками відбувались наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час напрочуд добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї.

Закричала ластівонька,