Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

В яких саме межах признав турецький уряд за запорожцями завойовані ними землі, певних відомостей ми не знаємо, старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті розказували д. Кондратовичеві не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадазький лиман, річкою Тойця до якогось стовпа, що був вкопаний на березі Дунаю між Тульчею й Ісакчею; другі проводили її од Кам'яного лиману біля того ж гирла Дунаю і теж до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів Св. Георгія до Чорного моря. Опріч того, запорожці, хоч і перейшли всім Кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали своїх рибальських заводів у Вилкові та Катилезі, маючи там військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці упорядкували Січ, в усьому схожу до останньої Січі на Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі йшли од поля окопи, у дві версти завдовжки. Ті окопи роблені були ще у давні часи італійцями, потім були поновлені некрасівцями і, нарешті, ще підправлені запорожцями. З півдня й зі сходу Січ була захищена річкою Дунавцем, зі сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу до Січі морських суден та військових байдаків на Дунавці, знову-таки так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що кошовий отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а з старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу у 40 років, що одмежувала Покровську Січ од Задунайської, і вся старшина останньої Задунайської Січі ще була з старих січовиків, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий устрій.

Тільки й одміни було у Дунавецькій Січі проти Січі на Підпільній, що шинок січовий стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега Дунавця у самій Січі.

Життя січове за Дунаєм мало у чому одрізнялося од життя на Дніпрі. Так само жіноцтво у Січ не допускалось, всі ж сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили у хутори та слободи. Недалеко од Січі на північ було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили у Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Приславі, Тульчі і подекуди окремими хуторами. На острові ж Св. Георгія було велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки у Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада й обрання військової старшини одбу валися щороку, а коли саме – кажуть різно: добродій Скальковський в історії Нової Січі каже, що, як і на Дніпрі, старшина за Дунаєм обиралася на новий рік, а д. Кoндратович з народних переказів передає, що те обрання одбувалося на Покрову, у день престольного свята в січовій церкві.

Так само, як і два віки до того, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби у церкві на січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. До столу підходила військова старшина і складала свої клейноди, і після того козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину одвертими вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалися всяка за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років до ряду, – наприклад відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814; недбалих же скидали з кошевства навіть серед року, як, наприклад, року 1816 одмінилося четверо кошових. Те ж саме, як ми бачили, траплялось й у Січах на Дніпрі.

В останні роки існування Січі права брати участь у обранні старшини почали домагатись і жонаті козаки, але перша ж участь їх у раді була дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), котрий сам, своєю волею скасував Запорозьке Задунайське військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, щоб старі поважні козаки кінчали своє життя по монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було свого монастиря, яким на Запорожжі був Самарський монастир; із Задунайської Січі старим козакам доводилось іти спасатись або на Святу Гору (Афон), або у Молдаву, у монастир, котрий запорожці звали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати на байдаки. Кінноти за Дунаєм запорожці мали небагато, певно, через те, що після згону з Буджака під час російсько-турецької війни 1787-1801 років, вони більше, як 15 років, не мали степу. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не вспіли придбати великих табунів.

Під час виходів запорожців у походи військом керували наказні отамани, обрані тими самими козаками, що вибиралися у похід. В далекі походи запорожці, як і за часів Нової Січі, брали з собою церкву й священика.

Войовничий хист у запорожців за Дунаєм занепав. Це так і повинно було статись, бо зникла та провідна мета, котра породила на світ Військо Запорозьке – боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер запорожцям доводилось боротись не з бусурманами, котрі вже нічим не зачіпали України, а за бусурманів проти християн, і така супереч дійсності з ідеєю не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад войовничого хисту у задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі Коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, така полегкість дозволялась тільки тим козакам, котрі вже раз побували на війні.

Старі дніпровські запорожці після переходу Січі на Дунавець хутко вже почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом з старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї, нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом все міцнішало, а землі між Дніпром та Дністром залюднювалися, втеча за Дунай робилася все більше трудною. По дорозі таких втікачів ловили пани і забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром велося прямо полювання на таких втікачів, та й у Молдаві втікачі ще не були у безпеці, бо молдаванці й турки, що жили по Молдаві, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само робили їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6-7 років блукання од одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож на Дунай, Запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих «вожаїв». Ті «вожаї» звичайно йшли у Київ або у Почаїв на прощу, а повертаючися назад, підмовляли по дорозі людей тікати од панів і йти разом з ними за Дунай на Січ. Такі «вожаї» приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких «вожаїв», бо їм з Січі видавалися пашпорти як турецьким підданцям.

Про трудності переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Ой, да Дунай річка та широка

Та на перевозі все глибока,

Да луги із лугами,

А береги з берегами…