Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Козаки не сперечались з селянами, і Гладкого було проголошено кошовим. Зараз же після обрання, а можливо, що й раніше того, Гладкий почав зносини з генералом Тучковим, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добру платню, а всім козакам і втікачам з України – амністію і волю разом з родинами до кінця життя, він згодився передатись на бік Росії. Проте, коли він почав потроху підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче відкидатись од підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися з своїми замірами од усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом з райєю (селянами), у Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше почала ставитися до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828 великий візир прислав на Січ наказ наготовити козаків до війни, на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 10 000 запорожців було вислано у Силістрію. Почувши, що треба йти «бити брат на брата», багато запорожців розбіглося по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це дуже сприяло заходам Гладкого. Він рішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому передатись на російський бік, хоч і міг передбачити, що гнів султанський за його зраду впаде на тих козаків, що будуть в турецьких руках у Силістрії.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків. Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, примусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків. Гладкий пішов разом з ними, та, прибувши у Силістрію, упевнив візира, що йому треба вернутися на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, щоб підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візиру, і він пустив Гладкого з Силістрії на Січ.

Зрада Гладким запорожців

Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами і, побоюючись, щоб старі діди, між котрими ще був живий і грізний Рогозяний Дід, бувший кошовий, не подали звістки про його зраду у недалеку Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та дещо з військового добра і з своїми прихильниками кількістю біля 200 душ сів на байдаки і поїхав Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилково.

Гладкому було байдуже до того, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому було лише двісті козаків, зате він віз з собою військові клейноди і, значить, стане перед царські очі не як втікач з Туреччини Осип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам, для чого бере їх з собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі був уже й цар Микола, і після недовгого карантину Гладкий з запорожцями став перед очі царя і доручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана" та німецького цісаря. При тому, як одноголосне показують всі джерела, сам Гладкий і козаки були у смушевих шапках з кольоровими верхами, у жупанах з «чотирма рукавами», себто з вильотами, широких кольорових штанах та шкурятяних чоботах, себто у такій саме одежі, у якій запорожці ходили в урочистий час і два віки до того.

На прохання запорожців прийняти їх у свою ласку цар одповів: «Бог вас простить, батьківщина прощає, і я прощаю!»

Саме під той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтися через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ Дунаю, похвалився цареві показати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована деревами й очеретами. Турки не знали про неї і лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За переднім почало переправлятись і головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому і себе перевезти на той бік. Гладкий сів на стерно байдака, а на гребки посідали курінні отамани та військові старшини і перевезли царя на запорозькому байдаці через Дунай до війська; згодом же так само перевезли його й назад, в Ізмаїл. Задоволений цар дав Гладкому чин полковника і нагородив як його, так і всю старшину, Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав з своїми запорожцями дальшу участь у війні з турками і дістав за те генеральського чина.

Коли війна скінчилася, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному боці річки Кубані, та Гладкому це не подобалося, він боявся, щоб його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо од нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя Миколи, щоб з Задунайських запорожців було уряджено окреме козацьке військо, похвалюючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання і, призначивши для виходців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів звати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом того війська. Поки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами взяв з Катирлезу та Вилкова, побачивши одміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати у Азовське військо всяких забіглих людей і навіть молдаван та циган.

Нарешті року 1832 Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Нальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам по 400 десятин, а іншій старшині по 200 десятин. На останніх землях були засновані станиці: Микольська, або Нальчик, Стародубівка. Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Нальчику закладено не було, з запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, перевернулися: Йосип Гладкий – у генерала й заможного поміщика, старшина – у підпанки, козаки ж – у селян.

Року 1865 Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили за Кубань і розселили між Анапою та Новоросійськом, останніх же повернули у поселенців і почали брати на службу у російське військо, як про те навіть згадує пісня:

«А наш Гладкий-отаман поголив ще й поголить.

А вже ж нам козацькую славу зробить!»

Під час переходу на Чорномор'я Азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не схотіли виходити з своїх осель на переселення, поки не понесли разом з ними військові клейноди, коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо однією купою з своїм осередком, а мішають з донцями, терцями і азіатами, то підняли справжній бунт і тільки зброєю примушено було їх розселитись, як наказувало начальство.

Генерал Гладкий помер року 1866 од холери у городі Олександрівську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, упорядковану онуками. На надгробку такий напис: «Генерал-Майор Осип Михайлович Гладкий. Козак Платниривського куреня. ПослЪдний Кошевой Атаман Запорожской СЪчи. Скончался 10 іюля 1866 года». Нижче на надгробку вибито вірш Т. Шевченка «Бють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло корисне російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім повинно бути ясним, що своїм вчинком Гладкий зробив лихо не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм од помсти турків, румун та мокан, а й усій російській державі, бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм українську колонію, Росія має Добруджу, залюднену румунами, між котрими винародовлюються нащадки задунайських запорожців.