Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Покидали малі діти, нікому глядіти. —

«А я звелю ваших діток в ставках потопити,

Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!»

Ходить попок по церковці – у книжку читає:

– Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає?

– «Ой як же нам, добродію, у церкву ходити,

Од неділі до неділі кажуть молотити!»

Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані д. Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру:

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,

А границею по Бендерську дорогу.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нашу землю на вражих панів роздали.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали,

А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити.

Посідали на човники та й за Дунай махнули.

Участь запорожців у війні 1806-1811 років

Року 1806 починалася нова війна Росії з Туреччиною, і задунайським запорожцям знову доводилося «брат на брата бити». За наказом силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два виділи: перший з кошовим отаманом Самійлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук, під бунчук його доброго приятеля Омера-паші, другий же, невідомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його од російського війська, починаючи од Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати на запорожців якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашею, написав візиру, наче їх удвічі більше, ніж було справді, а коли той прислав когось перевірити, то Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати «християнську кров», а дві-три сотні запорожців віддалися навіть під час боїв у бранці. Тих бранців російський уряд вирядив було у Сибір, але поки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запоржці перебували там два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що вийшли у Київ ще під час руйнування Січі на Дніпрі, Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя запорожців на Дунаї, київські товариші передали з ними гостинця для січової церкви – ризу, хреста та євангеліє.