Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

А що не вкупі наші брати сіли.

Наші брати сіли та й пісні запіли —

Один у москаля, другий у турчина,

Третій у малтиза служить за одежу.

І той гірко плаче за польськую межу:

Ой ти москаль, ой, єретичний сину,

Запропастив Польщу – ще й нашу Вкраїну.

Од скінчення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791, і до початку нової війни між цими державами, року 1806, історія не дає майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте дальніші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю і свої стародавні запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов'язково з окопами і куренями, може, у Сейменах і не було; може, справді, запорожці жили там, як кажуть народні перекази, по землянках та бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, котра й не допустила запорозької громади до розпаду і запорозьких звичаїв до занепаду. Була, запевне, й своя церква, котра не допустила запорожців до потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки у чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од котрого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше на Дунай до запорожців.

Найбільше втікачів давала Правобережна Україна, де після поділу Польщі й одібрання Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено таке саме тяжке кріпацтво, як і на Лівобережній Україні. Ту тяжку добу народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива,

Була Польща, була Польща та й стала Росія:

Женуть батька в степ косити, сина – молотити;

Третю дочку, паняночку, – тютюну садити,

А невістку з свекрухою на лан жито жати,

Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,

Озирнуться назад себе – аж економ їде.

Під'їжджає пан оконом, канчук розпускає:

«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»

– Окономе, добродію, що маєм робити?