Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Найбільш тяжке завдання досталося Головатому. Треба було підняти і перевезти у новий край жонатих козаків з їхніми родинами. Плач лунав поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли покидати осель, до котрих за три роки вже звикли і біля котрих чимало попрацювали. Коли Головатий послав переписати, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишитись на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися йти на Тамань, всі ж, що набралися з запорозьких поселян, не хотіли покидати свого господарства. А до того часу між Бугом та Дністром вже було 25 козацьких сіл, не лічачи окремих хуторів.

Та не вспіли ще сімейні чорноморці попродавати свої хати й худобу, як на Подністров'я, як колись на Запорожжя, набігли пани з грамотами на вічне володіння землями, а на чиїй землі траплялись люди, то і їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином дуже багато сімей запорожців, що тільки недавно над велику силу вибилися з неволі од панів, тепер знову опинилися в неволі, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців – Забаринську, у котрій було навіть паланочне управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і проголосив, що всі люди, хто живе у слободі, разом з усім їхнім добром та господарством є його власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланки до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги і нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералу Коховському, та та скарга не дала наслідків, так всі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися у кріпацтві разом зі своєю старшиною. Так само вчинили й граф Безбородько, генерал де Рібас, Державін, Глинка й інші. Просто кажучи, року 1792 вдруге одбувалося все те, що робилося 16 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали у колодки, замикали по льохах, однімали од них жінок та дітей, а хто, незважаючи на все те, намагався тікати, у тих одрізували оселедці.

Кого з сімейних чорноморців не вспіли захопити пани, ті почали випродувати свої хати й маєтки, а скупали їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань, і умовляла всіх кидати Дністр:

Харко листи засилає,

На Кубань річку закликає:

Дарує лісами, вільними степами

І ще й рибними плесами…

Нарешті 26 квітня року 1793, після останнього молебня у Слободзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшин та козаків, не лічачи їх сімейств. Перевізшись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дністр у Бериславі. Головатий поділив переселенців на дві частини і послав одну на Керч та Тамань, а другу через Дон до Єї.

Це останнє переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову було те саме, що й під час «згону» після руїни Чигирина:

Течуть річки із-за гори мутні,

Ідуть люде із городів смутні,

Покидають вжитки, пасіки любезні

І предорогії грунти.

Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань з Савою Білим, Кордовським, Чепігою і Головатим, то виходить усього біля 8.200 душ, а проте у проханні, що возив Головатий у столицю, Кіш рахував, що під час війни з турками чорноморців служило 12.622. Куди ж поділися останні 4.400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталась на заробітках по південному краю, поки осавул Черненко, зібравши їх у Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не нараховується чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра, чимало-таки козаків пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо козацтво Чорноморське не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, примушування козаків до казенних робіт і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:

Дарувала нам цариця землю

І всі чотири лимани:

Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу

Та справляйте жупани.

Ми думали, миле брaття,

Що ми жупани справляли,