Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

В зеленому байраченьку! —

«Ой, як мені не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А мені нігде та прожити.

Нігде мені гнізда звити,

Малих діток виглядіти».

Та й запугав пугаченько

В зеленому байраченьку.

В Січі стало сумно. Запорожці почули небезпеку своїй волі з боку Російської держави, і настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,

Щось у хмарі гуде!

Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,

За пригодонька буде.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,

Плече повз плече.

Та не даймо, хлопці, славні запорожці,

Москалеві Січі.

І справді, через півроку після дзигарика Калнишевський одержав од Потьомкіна листа зовсім іншого складу: про «батька» і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погрожувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логвина Мощенського депутатами у Петербург, де на той час мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців з поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою і дозволив писарю Орельської паланки Вермінці зігнати поселенську слободу Лиховку, Потьомкін же за це звелів силою захопити Вермінку у бранці і одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, Вяземського, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім непотрібне, і, покладаючись на зачіпки запорожців з поселенцями, умовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати окреме свавільне військо, що не хоче коритись царській владі та царській волі, а під нагоду ще може й зрадити державі.