Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видала Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. При цьому цариця висловила тільки бажання, щоб якнайменше чинити бешкету і менше проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому поручив князю Прозоровському.

Тече річка невеличка, підмиває кручі,

Заплакали запорожці, від цариці йдучи.

Ой, не велить да цариця степу оддавати,

Посилає москаликів Січу руйнувати.

Атакування Запорозької Січі

Під руку Текелія було надано велике військо, і він, зібравши його до кріпості Єлизавети, поділив на п'ять виділів: у першому, що Текелій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п'ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік з півсотнею гармат; у другому – під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягшись лавою од самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, всього на 4000 вершників; у третьому, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи от устя Інгульця у Дніпр до Бугу, було: полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена мав наступати понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і складався з одного полку драгунів, одного – піхоти та двох полків донців, всього біля 6000 душ; нарешті, п'ятий, що під проводом полковника Звєрєва мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили по Бугу і його протоках, складався з двох полків донців, полка драгунів та 13 ескадронів ново-слобідських, всього на 4000 душ.

Всього таким чином проти Війська Запорозького, що після затяжної турецької війни налічувало ледве 10 000 козаків, Текелій зібрав біля 66 000 війська та, окрім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 війська у лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було послано на Запорожжя, певно, з тією метою, щоб знищити у запорожців думку про змагання.

Травня 25, року 1775 всі п'ять виділів російського війська зовсім несподівано для запорожців рушили у запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизивсь до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш частиною війська підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі ту ніч всі спокійно спали, бо ніхто не сподівався ні з якого боку лиха, і тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися у Січі, мов мурашки у мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками і запорожці мусять іти разом з державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами. «Не на турків дивляться московські гармати», – говорили вони.

Після снідання Текелій прислав на Січ одного з полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли той полковник, переказавши, що йому було наказано, вийшов з Січі, кошовий отаман Калнишевський вийшов з усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як переказували старі діди, спитав: «А що, панове товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»

Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, – всі січові дуки-срібляники – були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.

Зчинилася між двома партіями колотнеча.

Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, що хоч би навіть запорожці й побили Текелієве військо, то все одно цариця прислала б ще більше військо і все-таки добула б Січ.

Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надії на перемогу, а лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.

Вихід запорожців на Дунай

Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувались гармати, порох, кулі і всяка зброя, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці хрест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорилися Божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою Божою на тім світі, і промова архімандрита на побожних запорожців зробила вплив: запорожці потішились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: «На Дунай!», «До турка!».

Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка і навіть раніше. У перші роки існування Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких земель, прихильна туркам партія знову почала набувати сили і, як ми знаємо, хотіла навіть убити Калнишевського і перейти у турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Січі. партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцнилась січовою голотою, що враз до неї приєдналася, і почала лагодитись до втечі у турецькі землі.

Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені їм од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорозький кошовий разом з суддею і писарем – злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було у наметі Текелія заарештовано і закуто у кайдани, курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили по куренях, що за наказом цариці Військові Запорозькому вже «не бути» і що завтра все Військо, курінь по куреню, повинно виходити за окопи і передавати свою зброю генералам.

Між козаками знову почалося замішання: по Січі пішла чутка, що як тільки одберуть у козаків зброю, то почнуть «голити» їх у москалі, як поголили вже козацтво на Україні, і багато козаків, що раніше згодні були скоритись, тепер рішили не віддавати зброї, а приєднатися до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смерклося, всі «дунайці» почали перевозитись за річку Підпільну і обрали там собі наказного кошового отамана Ляха, а після того всю ніч, певно, перевозили з Січі у плавню всякі припаси й харчі, бо без нічого їхати у таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишилася на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» сприятливо, бо дозволила не тільки набрати припасів, а навіть віддала втікачам престольний з січової церкви образ св. Покрови, без котрого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли ж так само «дунайці» малу військову корогву і декілька перначів та прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а може, перестоявши ще кілька день у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» рушили Дніпром униз, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.