Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Замішані у повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і помирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як казано у пісні:

Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити.

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд скоро зневірився у своїй моці, і тільки руїни панських будинків ще якийсь час нагадували про Коліївщину.

Незадоволення запорожців на Калнишевського

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

З цього випадку видно, яке трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого – запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не подав помочі повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутись з того становища і почав, як я казатиму далі, робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.

Треба зазначити, що скоро після турецької війни 1738-1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності та братерства почали занепадати. Старшина військова почала по облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала у ті зимівники жонатих козаків і під їх доглядом плодила собі коней, товар та овець і хутко почала багатіти. Рівність станів на Січі таким чином порушилася, і між запорожцями з'явились свої дуки-срібляники, як на Гетьманщині: старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, косяками коней та отарами овець, почувала себе залежною од російського уряду, що міг всі ті їхні багатства одняти, а не од товариства, про котре повинна була б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або чернь, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність від меншості.

При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий – обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і обирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, і, як я вже зазначив, уряд вже аж двічі наказував Війську, щоб не сміло переміняти старшину без його дозволу. Калнишевський же був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він, як побачимо далі, порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січ кошового вкинули б у річку.

Участь запорожців у війні з Туреччиною

Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було писано: «Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо».

Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захоплені у Криму і вже навіть продавались у неволю.

Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.

У січні 1769 р. кримський хан розпочав війну проти Росії і, щоб не зустрітись на поході з запорожцями, обійшов поза Бугом і набіг на Ново-Сербію. Всі ново-сербські й пікінерські полки покидали свої оселі і засіли у кріпості св. Єлизавети, слобожани ж покидали все своє збіжжя і побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й запорозьку Гардову паланку і у місяці лютому вже повернулись назад, за Буг.

По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків і 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра й на лиманах, сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він одержав од київського губернатора Румянцева такого листа: «Вважаючи на рух ворогів до наших кордонів, наказую вам («повелеваю») з усім Запорозьким Військом негайно рушити з Січі битим шляхом на Кріпость св. Єлизавети і поміж річками Зеленою та Жовтою, біля балки Широкої, отаборитися до дальнішого наказу».

Таким чином. Військо Запорозьке, котрому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і котре за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора і повинно було виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталося і цим разом.

Як тільки татари довідались, що кошовий з 7350 запорожцями вийшов з Січі на захід, як зараз же з двома ордами набігли на Запорожжя. Перша орда хотіла перевезтися через Дніпр біля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Січ, та тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом з людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Берга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, та татари всіх їх побили і, рушивши ще на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську і Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав по всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані; через те він не зміг оборонити Лівобережного Запорожжя, і татари попалили багато зимівників та слобід, забрали у неволю більше як 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасічників, та до того ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з котрої 600 коней самого кошового.

Незважаючи на таку небезпеку для самого Запорожжя, Калнишевський повинен був іти на Буг і відтіля вислати у авангард війська генерала Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. У серпні ж місяці, за наказом Румянцева, він вислав ще два загони запорожців на поміч генералу Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача – до Дністра.