Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Тільки коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим у повітрі. Всякі компліменти з боку урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Військові не тільки не було повернено його земель, а навіть одібрано од нього Прогноїнську паланку, де запорожці споконвіку не тільки безборонно користувалися сіллю для себе, а навіть продавали її чумакам як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та на тому ще лихо запорожців не скінчилося: Кримське ханство було призначене начебто самостійною державою, і до нього були прилучені запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпр, Самару, Солону й Бузулук, що давали головніші прибутки Війську Запорозькому, були одібрані од Війська у казну.

Коли з приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців у війні з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна складена була навіть пісня:

Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм вірять,

Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мірять.

А розмірявши, запорозьку землю на плани знімали,

А щоб запорожці того не дізнали – казани їм в Січ прислали.

Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,

А за тії казани запорозькі всі лани були побрані.

А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні служби,

А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

Вересня 9, року 1774 головне Запорозьке Військо з кошовим повернулось з походу у Січ. Його зустріли за звичаєм з гарматною пальбою і молебнем. Військо ще не знало про умови й наслідки миру і раділо, почувши, що товариша курінного – Грицька Нечосу – призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені стародавні їхні права й вольності. Напередодні повернулася на Січ і частина військових байдаків з Дніпра, друга ж частина лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом з Мандром трапилася пригода. Дозвіл вертатись на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбільш бурхливе, і не вспіли вони виплисти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила у морі велика хуртовина і, повикидавши їх на скелі, сім байдаків побила й разом з усім добром потопила, причому чимало загинуло й товариства. Останні байдаки зрятувались в устя Дністра, і Мандро, перестоявши у Акермані, поїхав далі до Дніпра, запорожців же з потоплених байдаків послав з полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами од морозів. Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав серед зими ще більшої біди і тільки 27 січня 1775 року привів на Січ покалічених морозами козаків.

Незважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробувало на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими поселенцями. Року 1772 поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях, незважаючи ні на які протести запорожців. Тоді запорозький полковник Гараджа силою зігнав свавільних поселенців, а оселі їхні попалив. Те ж саме зробили запорожці з поселянами Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насували на запорозькі землі донські козаки, і кальміуському полковнику Петру Велигурі теж довелося зброєю зганяти їх з кос Азовського моря. Нарешті будування кріпостей Дніпровської лінії чинило Війську Запорозькому великі шкоди, бо москалі вирубували ліси і випасали траву.

Оборона запорожцями своїх земель трактувалася сусідніми російськими губернаторами як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доносилися вищому урядові, і року 1773 викликали з боку сенату застереження й наказ запорожцям: «свавільства пограничні покинути; знайдених у землі речей – каменю, цегли й мармуру собі не присвоювати, полковника ж Гараджу з Орельської паланки викликати на Січ під опаскою «монаршого гніву».

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774 у Петербург Антона Головатого просити царицю про те, про що Військо просило й через попередні депутації, а саме: щоб всі землі, одібрані од Війська під слов'яно-сербські й слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця прийняла Головатого й обіцяла, що всі суперечки Війська Запорозького з сусідами буде розглянуто, а поки що, щоб запорожці сиділи тихо.

Червня 21, року 1774 новий новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди у Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамиту, написавши дуже приятельського листа, котрого закінчив по-українському: «Будь ласкав, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився».

Але, незважаючи на того листа, запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування. Ті передчування, як переказували старі люди вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин понавколо Січі і навіть по стріхах куренів під осінь почалося надзвичайне пугукання сичів.

– Ой, не пугай, пугаченьку,