Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:

Однакове християнство – грішно вигубляти!»

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:

«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!»

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:

«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці»

Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука…

Ой, тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!

Ой, пішли, пішли славні запорожці та не пішки – дубами.

Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються сльозами.

Через кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелись, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князю Прозоровському. Прозоровський доручив останнє руйнування Січі полковнику Норову, і той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, котрі на тому місці, де був Січовий Шамбаш, скоро оселили цілу слободу Покровську, що тимчасово звалася навіть городом Покровським. Пушкарню й Скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ взагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, так що запорожці прозвали його Норою. Ківш січовий Підпільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає. Нарешті князь В'яземський, котрому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати собі економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести і побрав їх на підмурки до своїх будинків, збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Скоро од Січі Запорозької лишились тільки оголені та перекопані окопи, і З серпня року 1775 цариця Катерина II окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що Січ Запорозька дощенту вже зруйнована і саме ймення запорозьких козаків надалі не повинно вживатись та згадуватись».

Доля Калнишевського, Глоби та Павла Головатого була дуже сумна… Продержавши їх рік у московській в'язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці доклад про те, що «віроломное буйство» тих запорозьких старшин «столь велико, что по всякимъ законами они заслужили по всей справедливости смертную казнь», а проте, не бажаючи їхньої смерті. Потьомкін радив цариці замість смертної кари завдати їх у неволю по північних монастирях.

З великою таємницею і під пильним доглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі у Соловецький монастир і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі у тому льосі було біля дверей три аршини, а у другому кінці тільки 1.5. Світла майже зовсім не було. Утримувати бувшого кошового ігумену було наказано дуже суворо, і з льоху його виводили до монастирської трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволялось заговорювати з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за наказом царя Олександра І од 15 березня року 1801 бувшого кошового отамана було помилувано, та він уже не мав сили скористуватись волею і лишився до смерті у Соловецькому монастирі. Помер він на 112 році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок з таким написом: «ЗдЪсь погребельно тЪло въ БозЪ почившаго кошевого бывшей нЪкогда Запорожской грозной Сичи Казаков Атамана Петра Калнышевскаго, сосланнаго въ сію обитель по Высочайшему повелЪнію въ 1776 г. на смиреніе. Онъ въ 1801 г. по Высочайшему повелЪнію снова былъ освобожден, но уже самъ не пожелалъ оставить обитель, въ коей обрЪл душевное спокойствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 г., октября 31 дня въ Суб. 112 лЪтъ отъ роду смертію благочестивою доброю. Блаженни мертвіи, умирающіи о ГосподЪ. Аминь. 1856 г. А. А.».

Народ український, що протягом кількох віків мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі міцний та захисний притулок, гірко оплакував скасування Січі:

Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,

А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.