Розділ «XVI»

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Iвжин батько та Луб’яний були для того вже занадто старi i, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра i в усьому корилися прикажчиковi.

Галя й Ївга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одної та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було їх слухати.

– На кого ж вони нас покинули? – плакала одного разу Ївга. – Хто ж нас бiдних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?

Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося її вiльне життя, як з того, що Галин брат Iван поїхав за Дунай i покинув її, не сказавши навiть «прощай». А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi!

– Не нарiкай, голубонько! – одповiла крiзь сльози Галя.– Не своєю волею вони пiшли од нас: Демка повезли у кайданах, Iван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi...

Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти її до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, i важку роботу.

На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка про те, що Рогоза втiк зi служби i куди подiвся – невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь парубком або удовцем.

– Князь буде гнiватись, – говорив управитель, – як довiдається, що молода жiнка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати.

У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажає.

– Дозвольте менi взяти оту козачку за себе! – сказав вiн i навiть уклонився управителю.

Управитель глянув на нього здивовано.

– Хiба ти не нагледiв собi дiвчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною?

– Дуже ся козачка менi в око впала! – одповiв прикажчик. – Дозвольте взяти!

– Ну, коли охота, то й бери!

– Шкода, що заходить Спасiвка... – сказав прикажчик. Доведеться два тижнi дожидати.

– Пiдождеш... Неабиякий великий час! – сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову.

Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi.

– Бачиш, хахлушка, – сказав вiн, – який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкли на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жiнкою. Будеш найстарша на селi.

Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда.