Розділ «XVI»

Управившись з тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя в економiї, Петро лишив наглядати за пов’язаними Iвана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поїхав ними з сiмома товаришами та пiдручними прикажчика до економiї.

Iван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Луб’яного. Старий козак i його дочка Ївга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Iван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло i впустили його у дверi.

Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивовання й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi i вже згодом, опам’ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.

– Прибув, прибув! – одповiв Iван. – Вiн бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!

Дiвчина з радощiв i забула, що Iван їй стороння людина, i почала цiлувати його i в уста, i в чоло, i у невеликi чорненькi вусики.

Нiякого вагання не було. Луб’яний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Iвга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiлька хвилин, всi троє, з клунками на плечах пiшли шукати Галю i Демка.

Тi були вже в своїй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка i тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра.

Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великої радостi.

– Iване!.. – звернулася Галя до брата, – чому б тобi не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи пiдросте?

– Та вона сьогоднi цiлувала мене, – одповiв весело Iван, – так тепер уже повинна моєю нареченою зватись!

– Куди ж менi ще рости, Галочко? – весело говорила тим часом Ївга. – Глянь: я вже така заввишки, як i ти!

Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха i пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поїхати на вiльнi землi.

Хоч старих через їхню немiч i не ганяли на панщину, а проте й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми i теж прилучилися до своїх родичiв.

Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю i почув її пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Iван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька i знову повернулася до дуба.

Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншої причини, як волю Божу.

– Се Господь, – говорила вона, – устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина.

Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвської економiї. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв’язати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, i коли всi сiли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнiм.

Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув їй на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи:

– Се вам на нове життя на вiльних землях!

– Куди менi стiльки? – скрикнула здивовано Галя. Подiлiть, брате, на всiх!