Розділ «X»

Два тижнi дожидали Рогозу у плавнi Якiв Люлька та Iван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.

Тим часом Рогозу забили у кайдани i повезли у Самар до полковника пiкiнерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свiдка своїх юнацьких герцiв – просторий степ; побачив i свiдкiв своєї весiльної подорожi – могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те, вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи i високi могили i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра i не помандрував на Дунай разом з сiчовим товариством.

У Самарi з Рогози зняли кайдани i почали муштрувати його разом з iншими пiкiнерами.

З першого ж дня свого пробування у Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би його втекти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла у дворi i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самара було зовсiм не трудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни.

Перебувши у мiстi тiльки два днi i, сховавши собi потроху хлiба од снiдання, обiду й вечерi, Демко саме у пiвнiч, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду i перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка i перехопившись ним на той бiк Самару, зник у дубовiй пущi Миколаївського монастиря.

До свiту вiн був у безпецi, бо поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi. Рогоза знав, що у Самарi стояв полк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiлька днiв де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тiльки де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хлiба i нiде немає нiякого захисту.

– Певне, сам Бог показує менi шлях до порятунку! – сказав сам собi Рогоза.– Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому i проситиму переховати од погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому.

Переночувавши пiд парканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомої вже келiї кошового Пилипа Хведоровича i постукався.

Старий чернець одчинив дверi i здивований поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб. Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування.

Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг.

– Пiзнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб!

– Що ж тобi сталося, сину мiй? – спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.

Рогоза розказав все: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його i, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували i вiддали у пiкiнери.

– Кланяюся тобi, пан-отче, – закiнчив Рогоза своє оповiдання,– переховай мене кiлька днiв, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i Вiн воздасть тобi за твоє добро!

– Кати... кати! – хитаючи головою промовив чернець.– Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро.

Через хвилину мiркування вiн повеселiшав: на устах склалася задоволена усмiшка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням i вiн повернувся йти з келiї, сказавши:

– Ходи, козаче, за мною.

Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу i там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба.