Розділ «XVI»

– Хiба Демко помер? – ледве вимовила вона.

– А дiдько його знає, чи вiн живий, чи помер! – одповiв прикажчик. – Втiк вiн зi служби i невiдомо, де єсть!

– Так вiн же живий!

– Однаково, що вмер, коли пропав без вiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля спасiвки зараз i поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву i пiп нас перших обкрутить.

Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив.

Проте через кiлька днiв вона почула, що прикажчик справдi лагодиться до шлюбу i упорядковує свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тiєї звiстки i вона ледве дiйшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкi думки:

«Що чинити? – думала вона з мукою у серцi. – Може, справдi москалi не такi християни, як ми, i у них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця?»

Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його i почала тулити до лона.

– Дитинко ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге моє немовлятко?

Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись:

– Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька, Демка!

Довго стояла Галя перед образами i те молiння заспокоїло її. Вона встала повна надiї, що те не може статись, щоб її звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi.

– Що ж, моя молода, – говорив вiн жартливо, – чи все упорядкувала до шлюбу?

– Не буде того нiколи! – одповiла Галя спокiйно й рiшуче.

– Як то не буде нiколи, коли управитель звелiв!

– А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнчає.

– На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим.

– Не може бути таких наказiв, бо то було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що незгодна.

Прикажчик почав глузливо смiятись:

– Ой, яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тiльки у панiв так, що своєю волею дiвки замiж iдуть: крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить.