Розділ «II»

Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тiєї, що Iвась напередоднi натягав вудкою.

Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом.

На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала їм роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина їде. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно.

Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали, «щоб на подорожнiх усе добре сiдало», i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель.

– Гей, круторогi! – сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень.

У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак.

– Нащо, тату, нам їхати аж за Днiпро у Самар? – спитав Демко, коли вiз заїхав уже од зимовника за гору.– Адже по сей бiк Днiпра є церква в Нових Кайдаках.

– Не знаю я, сину, – одповiв старий козак,– яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар’ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства – запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього заїдемо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпареної сонцем, соковитої степової трави й квiток.

Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання.

У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили їх пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони поїхали знову, прямуючи на пiвнiч.

Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над їхнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос.

Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокрої Сури, i Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнiє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi заїдки, що Галя зiбрала з дому.

На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися своїм промiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту.

Пiд чарами лiтньої ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi.

Тiльки не дуже довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд’їздять двоє озброєних вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйнованої Запорозької Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх.

Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза.

– Глянь! – скрикнув один з них до товариша по-росiйському.– Он як нам доля всмiхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої!

– Го, го! – радiючи скрикнув другий.– Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза.