Розділ «XIV»

Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.

За часiв Нової Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто нової Новоросiйської губернiї, а городничим мiста було призначено полковника Шостака.

Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися,

Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.

Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як їх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями.

Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаї i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу.

Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв.

– А стiйте лишень, – сказав вiн, ставши напроти Петра, – що ви за люди?

– Хiба не пiзнали? – одповiв Петро. – Ми ж запорожцi!

– Якi такi запорожцi? – почав гримати полiцай. – Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти?

– Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю!

– Цить, цить! – замахав на Петра руками полiцай. Ходiть усi за мною до городничого.

Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiцаєм.

Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й доброї пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi.

Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип’яв на козакiв свої здивованi очi i почав гримати.

– Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки!

– Пiдождiть, пане полковнику! Не хапайтеся! – сказав Петро. – Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь вже аж двiчi засилав до нас за Дунай посланцiв, закликаючи нас назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiцяє. От на те нам од полковника, князiвського посланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiякої перешкоди не чинили!..

Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт.

– Не чув я про такi бiлети нiчого... – сказав вiн згодом,– i наказу такого у мене немає. Чи не самi ви, голубчики, сей бiлет написали. Певно, що воно так i буде.