Розділ «XVI»

Її поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах.

– А, ось де ти! – почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до неї бiгло очеретом багато людей.

– Демку, рятуй! – скрикнула Галя i кинулась бiгти убiк лиману, але в ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили її за стан.

– Задавлю гадюку! – прохарчав вiн, стерявши з серця голос.

– Демку! – гукнула Галя ще раз i той поклик її був останнiм, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв вхопила її на руки i понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.

Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега i Демко, Iван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звiстку, куди треба бiгти.

Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на її поклик, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет.

Справдi, як тiльки Демко, Iван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили їх цiлим натовпом, та тiльки побачивши у запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика.

– Пусти мою жiнку! – скрикнув Демко, добiгши до прикажчика i схопивши його за груди.

– Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, втiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! – гукнув прикажчик до крiпакiв. – Валiть його на землю!

– Не хочу тебе рубати не узброєного... – говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. – А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати!

– Хiба так розмовляють запорожцi? – почувся з-за Демка голос Петра i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.

Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами i, мов важкий снiп, впав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до її стану.

Демко пiдхопив свою, залиту кров’ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.

– Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!.. – гукав Демко, бiдкаючись коло дружини, та вона все не озивалася i була блiда, як крейда.

Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєї жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою:

– Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? – звернувся вiн до розтеряного натовпу крiпакiв.

Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.

– Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! – сказав Петро до крiпакiв i, вийнявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти.

Лишивши бiля дуба старого Гарабурду, а бiля Галi – брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав весь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев’язували всiх крiпакiв, не тiльки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах.