Розділ «XVI»

– Як-то? – злякано спитала Галя. – I пiп не питає про згоду?

– Може, й питає, якщо то так ведеться, та тiльки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дiвкам. Може, яка i зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв’язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, знаємо, як те зробити!

Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.

Минали один по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем i нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття – вона рiшуче стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде їй нiякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати.

– Як маєш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком, – плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона, – так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт!

А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випручає рученята, гукає до неї та смiється... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi її росили ту усмiшку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману!

Як тiльки через кiлька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку i, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману i пiшла попiд кручею, берегом, до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що се переховування ненадовго вiдтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хлiба.

Всю нiч i весь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте Галi здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вiльною i навiть щасливою на самотi з своїм сином.

– Ой, синашу! – зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона i зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, єсть чарiвне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть – буде тобi чим бавитись.

Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх i розгортаючи на всi боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї нiхто не натрапив.

Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тiльки й чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну i шелестiли.

За кiлька мiсяцiв до сього, Галя нiзащо в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi,– вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, тепер же вона боялася тiльки людей, бо упевнилася, що люди лютiшi i за лiсовикiв, i за всяких примар.

Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувся i почав плакати.

Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався i заплакав ще дужче.

– А цитьте! – почувся голос з лиману.– Неначе дитина плаче.

Серце Галi заколотилося, мов пташка у сiльцi, а кров вдарила їй у голову i заграла по всiй її iстотi, їй здалося... та нi, сього не може бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.

Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух.

– Боже мiй! – почула Галя з лиману голос чоловiка. Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

– Демко! – несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.

Тепер вона була вже певна: се їхав вiн, Демко, її любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по неї i прибув.