Розділ «XI»

Iде Демко понад Бугом i серце у нього радiє: скрiзь узброєнi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi – так очi у себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом сяє... Де у кого рушницi за плечима чорнiють, а де у кого спис у руцi гострим залiзом виблискує. Чисто все так, як було й на Українi.

Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узброєне вiйсько запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках свої списи, разом з бiлими прапорками – козацьку волю.

Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману i там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи у лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало своїх товаришiв, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галi у її тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства i тiльки спитав, як їхати до Сiчi.

– Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджiбей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилковi наших багато.

Бiля Тилигулу та Хаджiбею Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв вже поженилися i вихвалялися Демковi, що вiльної землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища.

«От, сюди я й приведу Галю... – мрiяв козак.– Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна».

Через кiлька днiв Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а у тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс з кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi.

Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись.

– А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одростає.

– Та як би ж я голив її у дорозi? – виправдувався Рогоза.

– Ну, гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку?

– Бодай i вороговi не коштувати тiєї патоки!

– Та от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi їхати дубом. До Сiчi, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втiкачiв, як i ти, так от мої хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, та й вас усiх заберуть.

Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав кiлiйським гирлом Дунаю у Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням її 1828 року, а бiля Читал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об’їздити Чорним морем великий острiв.

Хоч з нап’ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки у Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр.

Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, стрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати i всi мало не плакали од щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцю вiльно i рибачити i полювати.

Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких курiнькiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i у Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалася кiнцями, стояли: паланка, скарбниця i розпочата в будовi церква.

Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя – ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра.

Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшої вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,– його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич – уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.