Розділ «VIII»

Однiєї ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли її серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки – то її чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.

Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка і вхопила його за руку:

– Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй.

– Я мушу його вбити!..

– Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..

– Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця!

– Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає... Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу...

– Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю!

– А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?

– Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце!

Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати.

– Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узратуєшся вiд сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати.

Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, їй легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти її, як немає чим i прогодуватись їм.

Весь останнiй час сiєї ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i поїхати у плавню разом з ним.

– Як будуть темнi ночi, – говорила Галя, заспокоївши свого чоловiка,– ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi.

– Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?

– Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму.

Другої ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоїв, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,– однiєї ночi таки й не вернувся вже до хати.

Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не знає, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив свої допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати її, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього.