Розділ «XVI»

– Не турбуйся про те, всi, хто зо мною ходив, себе не забули!

– Ну, так я подiлюся з Ївгою! – сказала Галя. – Їй теж на молоде господарство потрiбнi грошi. А вам же, брате?

– А менi нащо ота полова? – суворо одповiв Петро i, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленої шкурки.

– А се тобi, – сказав вiн,–  прислав князiвський управитель за твiй оселедець!

Демко здригнувся i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.

– Ти вбив його? – спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося.

– Нащо? – одповiв Петро. – Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам’ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись.

Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що у нiй народилася й зростала Галя, разом з садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рiдної оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем її нелюдських страждань. Всi думки молодої жiнки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Iван, люди ще працювали тiльки для себе i жили так само вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!