Розділ «VІІ»

Аж от якось так в пару місяців здибає мене Іван та й каже:

– А знаєте, – каже, – Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?

– Ну, яка рада? – кажу. – Говори, яка?

– А така. Ми хочемо відтепер зачати дещо складати набік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловік і тісніше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було… А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, – я вже говорив з ним. «Продам», – каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землі продав, – може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

– Та що, – кажу я, – як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.

– Ба, – каже Іван, – не на тім копець. Мені здаєся, що нам двоїм до осені тяжко буде наскладати двіста ринських, – на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?

Я видивився на него.

– Ну, – каже він, – що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.

Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися а тої западні, а ще більше – їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.

Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивався так, як той пискір, сюди й туди, – рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, – у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. «Господи! – говорить, бувало, Іван вечерами. – Коби-то вже раз!» Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!…

Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. «Йай, – кажемо, – у нього лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить». Так ми й зробили – брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.

Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, – настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, – таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся – нема Івана. «Ну, нічо, – гадаємо собі, – може, там де на могоричі абощо». Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула – нема Івана. На роботу приходимо – він не приходить. Наставник Мортко питався мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:

– От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!

Гадкую я сюди й туди, – де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати – нема. Гадаю собі: «Піду по шинках, пошукаю, порозпитую». Заходжу до головного шинку, – там повно ріпників, – заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знаком! ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п'яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

– Ідіть собі до чорта! – крикнув я на них. – Там будете акурат пасувати!

Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістодіто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, – але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.

– А що ж тобі тото так доконечно треба знати? – перебив його оповідання Андрусь.

– Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!

– Що? Через тото? А то яким світом?

– Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.