Розділ «XІX»

– Ти, ти, синку, піди до нього і проси його… або ні, ліпше намов деяких ріпників, щоб його добре вибили… або ще ні, найліпше би було трутити того поганця де з моста в воду, – або ні, – ох, що то я хотіла сказати…

– Дурні ви, мамо!

Рифку врадувало те слово, воно зняло з неї страшний тягар – думання.

– А видиш, синку, я тобі то казала, що я нічо путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнадцятий! Ох, моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! – І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи чого.

Нараз вона стрепенулася, живіша іскра заблисла в її оці.

– Слухай, синку, що я придумала!

– Що таке?

– Він казав, що має інші види з донькою, – певно, за богача якого хоче її дати.

– А певно.

– Якби він був бідний, то дав би доньку за тебе.

– А певно.

– Ну, а хіба ж то така велика річ з богача зробити бідного?

– Невелика.

– І я так думаю. Піди вночі і підложи огонь під його кляту фабрику, все його богатство за годину з димом піде – і донька його буде твоєю!

Готлібові очі заярілися рішучим огнем.

– Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам!

І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, сиділа і всміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синові. Лице її в тій хвилі мало вираз того ідіота, що регочеться, відтявши голову свому любленому котові. Але недовго тривав той ідіотичний супокій. Ні відси ні відти налетіла ясніша хвиля – Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, їй разом показалося, що її син підкрадається з засвіченим віхтем під якийсь високий темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, б'ють, кують в кайдани, вкидають в якусь глибоку-глибоку підземну вогку яму, – і вона в страшенній розпуці вхопилася за голову обома руками і, микаючи на собі волосся, скрикнула:

– Мій сину! Мій сину! Вернися!

Але Готліб був уже далеко і не вернувся.