Розділ «XІX»

– Мамо! – скрикнув він, впадаючи до материного покою. – Пощо ви одурили мене?

– Як, коли?

– Пощо ви сказали, що Леон прирік віддати свою доньку за мене?

– Або що, не хоче?

– Адже ж він і вам казав, що не хоче? Чи ні?

– Та так. Поганець він, синку, я тобі давно казала, щоб ти з ними не заходився! – Все те говорила Рифка, мов сонна, мов із яких неясних столітніх споминок. Але Готліба тота сонливість вивела з терпцю. Він тупнув ногою, аж вікна забриніли, і крикнув:

– Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по-розумному! Раз я вам сказав, що люблю Леонову доньку і що вона мусить бути моєю, тож не говоріть мені нічо против неї! Розумієте, чи ні?

Рифка тремтіла всім тілом від тих грізних слів, котрих значення вона лиш через половину розуміла, і, мов причарована, не зводила очей з його лиця.

– Та добре, синку, добре, але чого ж ти від мене хочеш?

– Я хочу, щоб Фанні була моєю.

– Та що ж, коли той поганець не хоче дати її за тебе.

– Мусить, мамо!

– Мусить? А як же ти його всилуєш?

– Отож о тім я хотів з вами порадитися, мамо.

– Зо мною? Що ж я тобі в тім пораджу? Ти, синку, маєш свій розум, ліпший, ніж мій, радь собі сам!

– А так, ви розгнівали Леона, відопхнули його, а тепер «радь собі сам»! Виджу, виджу, як ви мене любите!

Рифка захлипала, мов мала дитина:

– Синку, синку, лиш того мені не кажи! Все, що хочеш, лиш того мені не кажи, що я тебе не люблю.

– Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.

Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати і придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужі, надломані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу, – вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і, не висказавши нічого, відкидала їх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведучі до цілі.