Розділ «XІX»

– Але ні, ні, ні, – і при тім він з лютості тупнув ногою, – се не може бути! Я не дам з собою грати, мов з котятем. Я не котя, Фанні, я – вовк, я вмію кусати!

Він почервонів, як буряк, його очі почали заливатися кров'ю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на нього, мов на святого. Ніколи він не видався їй таким хорошим і принадним, як в тій хвилі дикої лютості.

По хвилі передишки Готліб говорив далі вже трохи лагідніше:

– Але скажи ти мені, бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?

– Не знаю, – відповіла Фанні. – Мені здається, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.

– А ти, Фанні, ти, – і він з диким жаром вдивлювався в її очі, – ти… чи пішла би за другого, якби твій батько казав тобі?

– Готліб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б свої очі з жалю за тобою, я вмерла би швидко, але проти батькової волі не пішла б.

– Так ти мене любиш?

– Готліб! – І вона впала в його обняття. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілункам.

– Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?

– Або я знаю! Адже знаєш, мій батько богатий, має зв'язки з усякими купцями та банкірами, – може, хоче мене віддати за котрого з них.

– Прокляте богатство! – воркнув крізь зуби Готліб.

– Я би воліла, щоби мій батько був бідний, – сказала сумовито Фанні, – тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.

Очі Готліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так, що вона аж скрикнула.

– Добре мовиш, Фанні, – сказав він рішуче, – і я так кажу! Бувай здорова!

– Куди йдеш?

– Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би ту…

Вона не дочула його слів. Мов громова хмара, вибіг він з Леонового дому, і в бідної Фанні тривожно стискалося серце.

– Що він хоче зробити? – прошептала вона. – Він такий бистрий і палкий, він так гаряче і безпам'ятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!

А Готліб, вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав додому.