В ту ж мить стиснутий острогами кінь, мов несамовитий, кинувся уперед і поніс козака з його дорогою здобиччю поміж деревами.
Вони летіли вихором. Тепле, пахуче лісове повітря прудко шуміло повз них, а гнучкі віти лоскотали їх своїм листям; коли ж траплялося, що вони загрожували Галині небезпекою, то з хрустінням падали униз, підрубані шаблею хвацького вершника.
За хвилину Чорнота з Галиною були вже далеко, заховані деревами од людських очей.
– Ти моя бранка... – говорив козак, міцно пригортаючи до себе дівчину, – і повинна у всьому коритися моїй волі!
Серце дівчини затріпотіло у грудях, мов пташка у сільці. Вона уявила собі, що козак хоче умчати її кудись у гущавину, де вона буде вже у необмеженій його владі, і жах обхопив її молоду душу.
– Молю пана, – з благанням сказала вона, – поверніть коня назад!
– Не зви мене паном... не зви й полковником... Зви мене Йваном, я ж зватиму тебе по-нашому – Галею. Ти моя, й я нікому тебе не оддам!
– Молю тебе, козаче: пусти мене!.. У тебе ж добре серце! Чорнота зрозумів, чого злякалась дівчина.
– Не бійся, горличко моя, я не буду насильником, бо люблю тебе не тільки палким коханням, як ніхто ще не кохав дівчини, але разом і ніжно – як дитину. Ти станеш моєю тільки після того, як своєю волею візьмеш зо мною шлюб.
Він почав палко цілувати її вуста, чоло і очі. Галина не змагалася. Після його останніх слів вона була у його владі. їй було так любо, так солодко... І непомітно для дівчини губи її теж склалися у поцілунок і цілували козака...
Аж тут перед очима Галини поміж віттями дубів почали виникати темні постаті черниць з чітками на руках і, заміряючись на дівчину чорними хрестами, погрожували їй пеклом... Мороз пішов по тілу дівчини...
– Ах!.. – скрикнула вона, одсахнувшись од козака. – Ти схизматик! Вони... черниці-кармелітки погрожують мені. З тобою я занапащу свою душу!
– Забудь, Галочко, ті єзуїтські вигадки! – говорив Чорнота. – Бог один і для мене, й для тебе. Я виряджу тебе з батьком у Чигирин. Там ви перебудете поки скінчиться війна, а тоді ми з тобою візьмемо шлюб. Одно тільки ти мені скажи: чи любиш мене?
Вона обхопила його шию.
– Я не знаю, що то – кохання, а тільки мені так любо з тобою, Іване, так радісно, що, здається, й у раї не було б краще!
Він міцніше пригорнув її до себе, голубив своєю рукою... Дівчина мліла у його обіймах, з довір’ям до нього пригорнувшись, а тіні лихих черниць танули під промінням вечірнього сонця й теплом молодого чистого кохання.
Нарешті, втомлений кінь спинився, і козак повернув його на шлях до свого нового коша.
V
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У запалі боротьби » автора Кащенко Адріан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV“ на сторінці 4. Приємного читання.