Розділ «IV»

Чорноті дуже кортіло збити пиху гонорливому шляхтичу, і він таки й зробив би це, коли б пан Януш не був батьком Галини; її ж очі викликали у ньому бажання заспокоїти дівчину і досягти того, щоб вона мала його не за ворога, а за щирого прихильника. Тільки заради Галини він не вважав на ті образи, що робив йому пан Януш.

– Це так пан мені дякує за мою до нього доброзичливість? – обізвався він. – Скажіть же, що я повинен зробити, щоб пан став до мене прихильним?

– Одвези мене з дочкою на той бік Пиляви і пусти на волю!

Чорнота замішався. Пустити їх на волю, щоб ніколи вже не побачити тієї чарівної дівчини, що він вирятував з пазурів Вовгури? Ні, сього він не може зробити. Він нікуди не пустить її од себе.

– Це ж неможливо! – сказав він. – Неможливо через те, що ми з вами воюємо. Правда, допитувати пана про польське військо мені вже нема нащо, бо я вже все, що потрібно, знаю з листа пана Преслава, добутого у Пилявському замку.

– Прокляття! – скрикнув старий шляхтич не в собі. – Я згубив Річ Посполиту! Ліпше було б, коли б ті харцизи спалили мій замок разом з паперами!

– А щоб пан не мав мене за ворога, я згоден розв’язати йому руки і дозволити вільно ходити по табору, з умовою, що шановний пан Януш подасть мені шляхетне слово не тікати з мого табору.

Руки старого шляхтича давно набрякли, як колоди, і завдавали йому великих мук, проте, подати шляхетне слово козакові він мав для себе за приниження і через те вагався з одповіддю.

– Ну що ж? Дає пан слово не тікати? Муки, врешті, переважили гонор пана Януша, і він з прокльоном у серці одповів:

– Даю шляхетне слово...

– Ну от добре...

Чорнота почав розплутувати мотузки на руках в’язня, але вузли глибоко в’їлися у тіло, і при малому освітленні ліхтаря їх нелегко було розв’язати. У нетерплячці козакові почала допомагати Галина, їхні руки зустрічалися і плуталися одна з одною. Непомітно для самого себе козак придержав руку дівчини у своїй руці, і тепло його руки блискавкою пішло по її тілові.

Галина не зразу випручала свою руку і, засоромившись з того, пильніше припала до мотузків.

Нарешті, руки пана Януша були розв’язані, і він, стогнучи, почав терти їх.

Чорноті не хотілося покидати намету бранців, але ніякої причепки до того, щоб лишатися у ньому, вже не було.

– Прощайте тепер!.. – сказав він після мовчанки. – Заспокойтеся й спіть.

Коли Чорнота вийшов на повітря, над землею вже царювала ніч. Зірки своєю безліччю так запорошили небо, Що, здавалося, не лишилося вже на ньому й клаптика вільного місця. У вогкій од ночної роси траві світилися блищаки, немов перемовляючись своїм срібним світлом з далекими зірками. Понавколо полявини, наганяючи на козаків міцний сон, стиха гомоніли своїми соковитими листями столітні дуби. У таборі стояла така тиша, неначе й самого табору не було тут; тільки пирхання коней та далеке пугукання вартових іноді порушали ту тишу.

– Іди собі спати! – сказав Чорнота, розглядівши біля намету вартового. – Сих ляхів уже не треба стерегти.

Вартовий охоче пішов спати, сам же Чорнота стояв біля намету вагаючись. У темряві ночі йому ввижався білий, гнучкий дівочий стан і блакитні очі, що з подякою й ласкою дивилися на нього. Завзятий козак, що всі свої юнацькі роки прожив у походах, серед степів, лісів та людської крові, був приголомшений дівоцькою вродою. Та врода закликала його до кохання й радості і вабила до щасливого, спільного з коханою дівчиною життя.

Цілим натовпом ходили тим часом думки і в голові Галини. У монастирі її повчали, що козаки – то прокляті Богом схизматики, що вони лютіші за звірів, бо розгніваний Бог не дав їм серця; од батька вона чула, що козаки такі ж саме хлопи, як і інші українці: брудні, нечемні, неосвічені, однакові з тварями, віддані Богом на те, щоб працювати на своїх панів. А що ж вона побачила? Козак, що її зрятував, такий огрядний, чемний, такий моторний красунь і до того добрий і навіть соромливий... Він далеко добріший і ввічливіший, ніж її батько... Батько ображав його, звав у вічі хлопом; він же все те йому подарував і поводився з ним по-шляхетському.. .