Розділ «ХХV»

– Ти чогось вернувся, Йване? – спитала Галина, гадаючи, що з якоїсь причини повернувся чоловік.

На своє питання вона не діждала одповіді, а замість того у світлицю важкою ходою уступив її батько. За той час, що Галина не бачила батька, постать його дужче зігнулася, а сиві вуси більше звисли донизу.

Не вважаючи на темряву, Галина розгляділа батькові очі. Мороз пішов по її тілові з його погляду, і, захищаючи себе руками, неначе од примари, вона поточилася од батька на другий край світлиці.

– Тікаєш од батька? – з лютим посміхом спитав пан Януш.

– Таточку... не дивіться на мене так... простіть мене! Галина кинулася до батькової руки, щоб поцілувати її, але він з серцем одпихнув її од себе:

– Геть!.. Хлопка не може бути мені дочкою! Вона все ж таки припала йому до ніг:

– Таточку... простіть мене за те, що вчинила!.. Я ж кохала... і ви ж колись кохали!

– Геть, безсоромнице! – одпихнув він знову. – Говори мені: правда тому, що ти перейшла до єретичної схизми?

– Бог один для всіх, тату!.. Я взяла віру свого чоловіка! Пан Януш здригнувся, неначе хтось простромив йому серце гострим залізом.

– Будь же проклята та хвилина, коли ти на світ народилася! Будь проклята ти сама, що познущалася над пам’яттю своєї нещасної матері, а мою сиву голову вкрила ганьбою! Кістками твоєї матері, що ти порушила у гробі, я тебе проклинаю!

– Таточку!.. – дивлячись на батька очима, повними жаху й благання, говорила Галина. – Пожалійте моє молоде життя! Зніміть своє прокляття! Невже ви схотіли моєї смерті?

– Так! Смерті я схотів! І ти вмреш, погане насіння, якщо не вчиниш зараз же того, що я вимагаю! Галина слухала його, сперши дух.

– Ти зараз же покинеш цю смердючу хлопську хату, поїдеш разом зо мною до Варшави і там після покути, яку покладе на тебе святий примас, ти знову повернешся до святої римської віри!

– А мій чоловік, тату? – жахливо скрикнула Галина.

– То вже я поклопочуся, щоб твій шлюб з схизматиком проголосили недійсним, і ти знайдеш собі іншого, відповідного до твого шляхетного роду, чоловіка.

– Ні за що в світі! – ламала руки Галина. – Я не можу жити на світі без Івана. Я кохаю його більше за життя!

– Ти кохаєш вовка!.. Ворога свого народу! Само пекло тебе породило!

– Благаю вас, таточку: дайте мені жити... Я тільки тепер зазнала щастя, і ви, мій батько, хочете його відняти!

– Ага... плодити хочеш ворогів своєї батьківщини і святої віри? Не буде сього! Уостаннє кажу тобі: або ти підеш зо мною, або вмреш! Ти знаєш мою вдачу!

У руці старого шляхтича заблищав витягнений з піхов чингал.