Розділ «XXI»

– Як мене?.. Привести до нього? – з хвилюванням спитала Галина.

– Покинь, голубонько, їх, отих чужих тобі людей! Іди до того, хто кохає тебе, хто плаче й сумує за тобою.

– Щоб я пішла до нього сама? Я – дівчина й шляхтянка? Та, може, він мене й не хоче!

– Не хоче?! Та він кохає тебе більше за власну душу! Він щоночі увісні кличе тебе, милує й пестує. Моя ласка йому не мила. Він плаче за тобою і хоче твоєї ласки... і ще ту ніч, як тільки унесли його у хату пораненого, він зараз же звернувся до мене з сльозами на очах: «Ох, – каже, – Христино, як хочеться мені побачити Галюсю!»

Дівчина схопилася й заметушилася по кімнаті:

– Він мучиться... Він кличе мене!.. Я піду, Христино! Я зараз же піду з тобою!

Вона кинулася виймати з шухлядок деякі свої речі і полізла у шафу за одежею, але Христина спинила її, сказавши, що вона повинна все покинути, за винятком хіба найдрібніших речей, і показала їй українську одежу сільської дівчини.

– От я принесла тобі вбрання!

Галина почала цілувати ту одежу, що їй подала мамка.

– Серед людей у такій одежі я зростала, нехай же вона буде рідною мені одежею довіку!

Дівчина радо хвилювалася, і Христина ледве примусила її сидіти мовчки й тихо, поки засне батько.

Тільки після третіх півнів Галина, переодягнена селянкою, вийшла разом з Христиною за хвіртку кріпості і, перебігши через місток, опинилася у вогкому повітрі болотів, на вузенькій стежці, поміж гущавиною очерету, осоки та червоної лози.

На сході небо вже побіліло і почало вкриватися рум’янцем нового дня. Все, що спало у цю осінню ніч поміж чагарниками, – птахи й комахи почали перекликатися й прокидатися до нового життя.

Єднаючись душею з усім, що було навколо, Галина почула у собі невідому їй до того жвавість та завзяття, її млявість та недуга одлинули геть, і дівчині здалося, що вона досі спала, а тільки тепер прокидається до нового життя.

– Як тут любо, поміж очеретами! – скрикнула Галина. – Тут ніхто нас не побачить... Ніхто не буде повчати, як нам жити!

Вона кинулася цілувати Христину.

– Спасибі тобі, мамо, що ти визволила мене з неволі і привела сюди, під вільне небо. Батько не дозволяв мені звати тебе матір’ю, тепер же я буду звати так довіку.

– Дитино моя... – заплакала стара жінка. – Ти й єсть моя доня, бо я вигодувала тебе своїм молоком і передала тобі з тим молоком своєї крові. Хоч батьки твої й поляки, та кров у тобі українська.

Христина й Галя обидві плакали, милуючи одна одну, і, щасливі, взявшись за руки, пішли далі.

Через який час, коли сонце вже піднялося на сніданок, вони наблизилися до Лабунівки.