Розділ «XX»

– Це зрада! – трохи не крикнув Чорнота. – Ось хто зрадив мене, й своє військо, і козацьку славу! Гетьман сам наумисне вигубляє своє військо! Доки ж ми будемо терпіти гетьмана-зрадника?

– Добре, товаришу, говориш! Добре! – почувся у сінях голос Хмельницького, і висока могутня його постать з’явилася на порозі. – Я й ліжко покинув та побіг мерщій до свого товариша-побратима, почувши, що його поранено, а він бач, як мене ганить!

– Не підходь до мене, зраднику! – проказав Чорнота з мукою на виду і одвернувся од Хмельницького.

Гетьман наблизився до ліжка пораненого ображений і похмурий, але, побачивши бліде й змарніле од муки обличчя свого улюбленого товариша, зразу засмутився, і на виду його відбився жаль і каяття. Деякий час Хмельницький стояв мовчки, голова ж його хилилася все нижче, і Криці навіть здалося, що з очей гетьмана скотилася сльозина.

– Прости, товаришу... – пригніченим голосом сказав гетьман після довгої мовчанки. – Чи я ж того хотів, чи на те сподівався? Чи не говорив же я тобі, що не хочу добувати Замостя? Нащо ж ти пішов проти моєї волі?

– Так це ти помстився? – обізвався Чорнота. – Добра ж у тебе помста: на мене розлютувавсь, а вигубив кільки тисяч неповинних людей!.. Та ще яких людей?.. Тих, що покинули і жінок, і дітей та віддали своє життя тобі до рук... Тих, що, як на Бога, покладали надію на тебе, сподіваючись, що ти виведеш їх з ярма на волю... Ти ж не помислив нічого ліпшого, як послати їх до різниць? Геть же від мене, Каїне! Не побратим ти мені... Як тільки одужаю, так тільки ти мене й бачив!

Хмельницький одійшов до столу і довго сидів біля нього, мовчки схиливши голову на руки. У хаті стояла важка тиша. Христина й Криця почували себе ніяково і не знали, з чого почати розмову.

Нарешті гетьман наче прочуняв і обізвався:

– Христино! Дай мені горілки. Тяжко мені від прокльону побратима! Нехай, може, хоч горілкою заллю своє горе, що не розуміють мене навіть найближчі мої приятелі.

Христина постановила на стіл сулійку з горілкою і дещо до закуски. Хмельницький налив дві чарки і звернувся до Криці:

– Випий хоч ти, пане сотнику, зо мною, коли господар лежить!

– Я, пане гетьмане, не звик пити серед ночі! – одповів Криця.

Хмельницький хитнув головою:

– Так... так... Добре! Це, мовляв, тільки ти, гетьмане, такий п’яниця, що серед ночі п’єш! Ну що ж? Вип’ю й сам, коли всі мене цураються...

– Та ні, пане гетьмане! – схопився щиросердий Криця. – Хіба ж я цураюся? Якщо вам самому сумно пити, так я вип’ю.

Він сів до столу насупроти гетьмана і випив разом з ним.

– Послати треба ранком у Львів по найкращого лікаря... – сказав Хмельницький Криці, трохи заспокоївшись.

– Не треба! – обізвалася, почувши те, Христина. – Я йому скоріше вигою рани, ніж лікар.

– Знахаруєш?..– глянувши на Христину суворо, спитав гетьман. – Ну гляди ж мені: як за три дні Йванові не полегшає, то погано тобі буде.

Хмельницький знову деякий час просидів мовчки замислений, далі ж налив собі чарку і, випивши її, сказав: