Розділ «XVIII»

– Не буду й добувати... – коверзував Хмельницький, – бо це було б божевіллям!

– А як не хочеш ані обминати Замостя, ані добувати його, – говорив Чорнота зовсім спокійно, – то не треба тобі й гетьманувати!

– Як-то? – спалахнувши, спитав Хмельницький.

– А так, що скинемо тебе з гетьманства і одберемо булаву, а доручимо її такому, що буде краще дбати про потреби рідного краю!

Хмельницький, почувши, що говорив Чорнота, зразу аж зблід на виду, далі ж ввесь налився на обличчі кров’ю.

– Коли б хто інший, – промовив він, – а не ти, Йване, отаке мені сказав, я розтрощив би йому голову булавою! Який же божевільний візьметься добути Замостя!

– Я візьмуся! – одповів Чорнота. Саме у ту мить з башти кріпості пролунав вибух гармати, і над головами козацької старшини прогуділо ядро.

– Іди на Замостя проти моєї волі, коли маєш таку охоту! – голосно, щоб усі чули, проказав гетьман. – Я тобі не забороняю; тільки сам будеш і одвіт за те давати!

Тут з мурів Замостя почувся другий вибух гармати, і ядро, вдарившись об землю недалеко козацької старшини, вкрило всіх курявою.

Хмельницький повернув коня од Замостя, і вся козацька старшина поїхала до свого табору.

З другого дня Чорнота почав облогу Замостя. Біля цього города, як і біля Львова, були передмістя. У ті передмістя Чорнота й постановив кільки козацьких повків і з ними почав обкопувати город з східного боку рівчаками і обсипати валами, щоб на тих валах поставити гармати. Разом з тим він почав одводити од Замостя річку, щоб лишити місто без води і, висушивши кріпостні рівчаки, зробити її легше приступною.

Робота була забарна й важка, – земля вже промерзла, і козаки, копаючи, і мучилися, й ремствували і на гетьмана, й на Чорноту.

Через морози гетьманський табір був не у полі, а у селі Лабунях, біля лісу, за півмилі од Замостя. У одній з хат того села жив і Чорнота, і щовечора він повертався сюди втомлений, холодний і невеселий. Єдиним його товаришем і бесідником у ті довгі осінні вечірні часи була Христина. Від самої Пиляви вона їхала за козацьким військом у обозі, у ті ж дні, коли військо спинялося, Христина приходила до намету або до хати Чорноти, слуговала йому й розважала, як уміла. Вона знала про те, що козацький полковник закоханий у її вихованку Галину, і згадки про молоду панночку були найбільше улюбленою розмовою її з Чорнотою.

Коли за часів облоги Львова Христина почула од полковника, що він бачив Галиночку і які були з того наслідки, вона дуже тужила і шкоділа, що все сталося так несподівано, що вона не вспіла побачитись з своєю дитиною.

– Вона кохає тебе, пане полковнику! – говорила Христина. – Сердешна дівчина боліє серцем за тобою, та боїться батька. Батько ж її справді упертий і запеклий і з шляхетством своїм носиться, як з писаною торбою. Коли б я побачилась з нею, я умовила б її покинути батька.

– Не годиться умовляти, Христино! – одповідав Чорнота. – Нехай дівчина сама прислухається до свого серця і знаходе собі щастя.

Розмова про Галину велася між Христиною й Чорнотою під Замостям не один раз. Христині дуже хотілося довідатись, чи у Замості пан Януш, чи поїхав далі. Це питання не покидало жінки, бо жити так довго, відокремлюючись од своєї укоханої годованки тільки мурами кріпості, і не бачити її, було для Христини дуже тяжко.

Вона часто ходила побіля мурів Замостя з надією побачити свою панночку, і хоч цього й не траплялося, зате вона добре огляділа всі стежки до кріпості і одного вечора нагляділа, що селянок з молоком, маслом та овощем поляки щодня після заходу сонця впускали у кріпость, спускаючи для цього вузенький місток у далекому кутку кріпості, з боку болотів.

Чорнота, почувши про це од Христини, здивувався і хотів було постановити біля того місця залогу, та згодом передумав і звелів жінці нікому про те, що бачила, не говорити, маючи надію скористуватись з тих відомостів, коли буде потрібно.

З того дня він переодягався селянином, ходив вистежувати, якими шляхами приходять селянки, і упевнився, що через болота єсть ледве помітні стежки. Тоді у Чорноти виникла думка добути Замостя штурмом з боку болотів, бо по всьому знать було, що звідтіля поляки не сподівалися нападу і мури з того боку Замостя були найнижчі.